Welcoem to posts!!
in the future - u will be able to do some more stuff here,,,!! like pat catgirl- i mean um yeah... for now u can only see others's posts :c
Цей усміхнений чоловік прославився в Парижі, написав понад 3000 картин, але нам з вами нічого не скаже його ім'я.
Адже воно, серед решти інших, було замовчаним, затертим, щоби не мали українці підстав для пишання.
Говоритимемо про СЕРГІЯ ВАСИЛЬКІВСЬКОГО - "Шевченка в живописі", як його називали колеги-митці.
Син писаря, онук чумака, походив з козацького роду, тому не дивно, що присвятив чимало робіт саме цій тематиці.
Народився у місті Ізюм, що на Харківщині, в 1854 році, а через сім років родина оселилася в Харкові. Йому дуже пощастило із оточенням - було кому навчати малюванню, було з ким поруч рости і розвиватися. А родичем був автор хіта всіх часів - "Ходить гарбуз по городу".
Після школи шлях пішов ламаною - батько категорично не хотів, щоби він став художником, тому вступає на ветеринара. Але далі життя все взяло до своїх рук - змушений припинити навчання і піти працювати до казначейства, бо не стає коштів на оплату.
Робить силодухий вчинок, який можуть зрозуміти ті, кому доводилося приймати такі неспрості рішення, розриває взаємини з батьком і йде за покликом серця - малювати. Його беруть до петербурзької Академії, бо талант беззаперечний.
Батько навідріз відмовляється підтримувати, але підтримують усі, з ким він стикається. Один з них - наш геній світла, український живописець, академік Петербурзької академії мистецтв, тесть художника Миколи Пимоненка, Володимир Орловський.
Жив на горищі, їв, що було, але при тому був дуже веселим.
Отримав дві срібні нагороди за етюди з натури, а після Академії поїхав разом з другом у мандрівку світом. Подорожували Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною.
Жив у Парижі і якось вони одного разу собі копіювали полотна з шедеврів у Луврі, аж раптом чують: "Хлопці, а від борщу не відмовитеся?"
Озираються, а то ще один український художник І. Похитонов, який постійно жив у Парижі.
Васильківський оселяється у Похитонова і продовжує працювати над собою, навчається у нього.
І це виходить настільки прекрасно, що після виставки у Парижі в серпні 1913 року про нього напишуть в пресі, що "витонченість та вишуканість пензля виявилася у цьому українському пейзажі із особливою яскравістю".
На картині було зображено пейзаж з Мерефи, містечка на Харківщині.
Значні кошти і велику кількість робіт, більшість з яких втратилися у період Другої Світової, художник заповів Музею Слобідської України, мріючи про створення великого музею в Харкові.
Напиймося сонця з картин Сергія Васильківського, людини, яка не побоялася піти за покликом серця і прославила українські пейзажі та козацтво далеко за межами України.
Відновлюймо українську гідність
Анна Діброва.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
🟥⬛️
Просимо підтримати наш канал, за можливістю, переказом зручною для вас сумою на картку ПриватБанк ⤵️
5168 7521 0047 9024
Сергій Т.
Або посиланням на конверт ПБ ⤵️
www.privat24.ua/send/bi02g
Дякуємо!!! 💙💛
428 - 16
НЕПРИЄМНА ПРАВДА...
Юрій Каракай
Коли чую від українців, що всі політики однакові, хочеться кричати, товкти писки і брудно лаятися чужинськими словами.
Дорогий мій народе!
Це ти 30 років однаковий!!!
Однаково лінивий, злий, заздрісний, безпорадний, безглуздий, зрадливий, та дивовижно недолугий!
І Януковича, і Зеленського ти, мій народе, обирав на самих чесних, прозорих і демократичних виборах, при повному верховенстві права і безумовній свободі слова, за які самовіддано боролись та вмирали кращі твої доньки і сини.
Потоптавшись по пам’яті героїв, мій народе, ти йшов до виборчих дільниць обирати двічі судимого бандита. Що би що? Якою була мета цього волевиявлення, які, блдь, покладались сподівання?
Про що ти, мій прекрасний народе, думав, обираючи чувака, що заробляв на життя зніманням штанів на сценах і виступами в саунах п’яних можновладців?
В яке світле майбутнє він мав тебе привести?
Для чого йшли в бій борці за твою свободу, за що вони несли хрест та приняли муки? Для обрання тобою президентом Зеленського?
Ти впевнений?
Якщо завтра закриють усі опозиційні ЗМІ (вже закриті - В.С.), в твоєму паскудному житті геть нічого не зміниться!
Ти продовжиш дивитися «Сватів», «Варятів», «Дизель-Шоу» та слухати новини про хліб і мастило у Гебельс-Мосійчук, в очікуванні на продуктові талони від обраного тобою найвеличнішого лідера сучасності.
• • •
Юрій Каракай, військовослужбовець, активіст ГО “Справа громад”, загинув на Херсонщині 18 серпня 2022 року, який воював з російськими загарбниками з першого дня повномасштабного вторгнення.
Світла пам'ять...
749 - 66
Злочин та покарання на Січі
Палітра злочинів і покарань на Запорізькій Січі була надзвичайно різноманітна.
Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення такого злочину обвинуваченого закопували в землю разом із своєю жертвою.
За стародавнім козацьким повір'ям вважалося, що під землею жертва вічно буде душити свого кривдника, адже вбивцю зв'язували і клали під труну.
Нанесення тілесних пошкоджень у п'яному вигляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням однієї ноги. За більшу провину переламували руку і ногу, що фактично означало відлучення від козацького ремесла;
За дезертирство, програш бою, ухилення від зайняття посади або пияцтво під час походу на злочинця очікувала смертна кара.
П'яного під час морського походу викидали за борт, а під час сухопутного маршу — прив'язували до коня і ганяли по степу, доки винуватий не помирав.
Для профілактики пияцтва на Запоріжжі існував так званий Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще.
За крадіжку чи розбій обвинуваченого теж очікувала смертна кара.
Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього. Мали місце повішення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик продовжував перебувати до того часу, поки кістки не опадали на землю.
За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише у тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти були поодинокі і мали місце лише в середовищі паланкових козаків.
Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування злодіїв до ганебного стовпа і забивання буковими киями осіб, що здійснили конокрадство, пограбування купців, порушували військову дисципліну.
Траплялося таке, що деякі засуджені не лише залишалися живими, але й отримували від товаришів гроші за мужність.
За вчинення дрібних правопорушень передбачалося обмеження певних прав, зокрема накладалася заборона на зайняття виборних козацьких посад.
Покарання на Запорізькій Січі мало на меті підтримання військової дисципліни в козацькому середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб товариство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кримінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, "у кого вже моталася біля шиї мотузка".
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
🟥⬛️
Просимо підтримати наш канал, за можливістю, переказом зручною для вас сумою на картку ПриватБанк ⤵️
5168 7521 0047 9024
Сергій Т.
Або посиланням на конверт ПБ ⤵️
www.privat24.ua/send/bi02g
Дякуємо!!! 💙💛
275 - 4
«Можливо, дурнів не стає більше, але вони стають все активнішими».
12 вересня 1921 року у Львові народився Станіслав Лем - польський письменник-фантаст, філософ, футуролог, сатирик, критик.
Його книги люблять у всьому світі, вони написані елегантно, з тонким гумором, з філософськими підтекстами. Перекладені більше ніж на сорок мов.
Крім класичної Science Fiction, белетризованої фантастико-футурологічної есеїстики та пародійної сатири йому належить і фундаментальна філософська праця «Сума технології» (1963) - футуристичний аналіз науково-технічних, етичних і філософських проблем, пов'язаних з розвитком цивілізації в умовах гіпотетичної свободи від технологічних і матеріальних обмежень - (за образним висловом автора, «дослідження шипів ще неіснуючих троянд».
У назві — алюзія на «Суми теологій» Фоми Аквінського та Альберта Великого.
Розглядаючи етичні аспекти техноеволюції, Лем зауважує, що вона нерідко несе зло, оскільки провокує несправедливий розподіл благ та девальвує культуру.
Наука, за Лемом, — канал з обмеженою пропускною здатністю, що поєднує цивілізацію та природу. Збільшити «пропускну здатність» науки покликана кібернетика.
За допомогою останньої стає можливим «конструювання Усього», «створення світів» – «вирощування інформації», створення мов, конструювання Універсуму.
А також поява фантомології, яка створює віртуальну реальність, віртуалізоване суспільство, «розмноження» особистості, реконструкції самої людини (що цілком у дусі сучасної генної інженерії та біотехнології, сучасної віртуалістики та відповідає нинішньому стану справ).
Багато з порушених Лемом ще у 60-ті роки минулого століття питань, які становили виняткову прерогативу наукової фантастики - віртуальна реальність, нанотехнології, штучний інтелект, технологічна сингулярність сьогодні перейшли в розряд наукових проблем, що активно розробляються.
Тому вірними здаються слова Лема: «Людина непридатна ані до того, щоб жити в побудованому нею пеклі (бо вона не диявол), ані до того, аби жити в раю (бо вона не ангел)». Їй доводиться жити в цьому світі, пристосовуючись до нього та перетворюючи його.
Обов‘язково прочитайте.
P.S. Ще цікавим, як на мене, є його роман «Високий замок, який розповідає про дитячі роки автора (1921—1939) і містить не тільки докладну розповідь про дитинство, але й присвячений філософському осмисленню проблем пам'яті та розвитку особистості людини, сенсу історичного процесу, аналізу феномену художньої творчості.
Найменування роману пов'язано з назвою пагорба у центрі Львова, - міста, де жив письменник в описувані роки свого життя.
Помешкання, де виріс Станіслав Лем і яке він детально описує у своєму романі, знаходиться на вулиці Браєрівська, 4 (зараз Б. Лепкого).
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
🟥⬛️
Просимо підтримати наш канал, за можливістю, переказом зручною для вас сумою на картку ПриватБанк ⤵️
5168 7521 0047 9024
Сергій Т.
Або посиланням на конверт ПБ ⤵️
www.privat24.ua/send/bi02g
Дякуємо!!! 💙💛
308 - 14
Оспіваний совєцькими чекістами Іван Сірко зараз забутий і згадують його зрідка шанувальники історії...
Так чому комуняки його так любили, а українці уже призабули?
Відповіді можете дізнатися із відео 👇
https://youtu.be/cOUwbP9_xSg?si=ZD3WR...
283 - 4
В українській мові є таке слово – «герць». Ні російською, ні якоюсь іншою мовою це слово в принципі не перекладається. Іменник з таким значенням є тільки у нас. Цей факт дуже багато говорить про українців загалом і про нашу історію зокрема.
Герць — це щось подібне до коктейлю з розвідки боєм і масового самогубства: змішати, але не збовтувати. Герць придумали запорізькі козаки, і вони були єдиними, хто його використав у війні. Герць - це нахабна смерть в людській історії. Або — якщо Слава, Талан, Удача, Калі та Богородиця залишаться тобою задоволені — найкращий момент у житті українського воїна.
Перед початком бою, коли війська вже вишикувались, кілька козаків групувалися і йшли вперед, у бік супротивника, прямо в зону досяжності кулі. Там, під кулями та гарматними ядрами, вони зупинялися. Починався герць, танець зі смертю.
Козаки знущалися з ворога. Вони сміялися, кричали, вигукували образливі фрази, пританцьовували під кулями, намагаючись вивести супротивника з себе. Нерідко це вдавалося, і розлючені московити чи поляки, чи турки, чи татари зривалися зі своїх позицій, ламаючи ряди, аби стерти, заткнути, знищити нахабних українських виродків.
І наривалися на шалений вогонь козацьких мушкетів.
А якщо командувач противників таки стримував свої війська, завдання герця все одно було виконано. Козаки, що регочуть, знущаються, веселяться під градом куль, що вмирають, але не припиняють смертельного танцю, здавались ворогам напівбогами або напівдемонами. Кривавий танець приносив свої плоди.
Із герцю поверталися не всі. Завжди не всі, але завжди зі славою. Часто ніхто не повертався.
Але герць не припинявся.
Нині стародавній страшний герць знову повернувся. Вся Україна стоїть віч-на-віч із ворогом, обличчям до нього. Ззаду не вірні товариші, і не стрій мушкетів, а незрозуміло хто, які часто не мають навіть сміливості назвати себе нашими союзниками — хоча розуміють, що їхня черга наступна.
Але ми танцюємо. І знущаємось з ворога. І кричимо йому «До зустрічі на руїнах Кр€мля, с"кu!..».
Старий добрий український герць. Тільки у нас є це слово. Тільки ми завжди веселимось, дивлячись у прірву, чекаючи, що безодня усміхнеться нам у відповідь, коли зрозуміє, що ми кличемо її на танець.
Ores Kdstiv .
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
🟥⬛️
Просимо підтримати наш канал, за можливістю, переказом зручною для вас сумою на картку ПриватБанк ⤵️
5168 7521 0047 9024
Сергій Т.
Або посиланням на конверт ПБ ⤵️
www.privat24.ua/send/bi02g
Дякуємо!!! 💙💛
1.6K - 84
Культ шаблі серед українських козаків.
У пізньому Середньовіччі Східної Європи меч як різновид холодної двосічної зброї був заміщений шаблею.
Показово, що в козацькі часи (ХV-ХVIIІ ст.) шабля перебрала на себе не тільки специфічні військові функції меча, але і його стародавню сакральну символіку. Ланцюг давньої традиції культу меча та бойового пояса на теренах України не обривався ані в часі, ані в просторі, хоча поступово дещо трансформував свою форму (меч-шабля), акценти (у більш пізні часи зменшується сакральне навантаження атрибутики бойового пояса), проте не зміст (культ холодної наступальної зброї воїна-вершника зберігався).
Про це дуже добре свідчить український фольклор. У численних думах, історичних піснях, легендах, переказах зустрічаємо часті згадки про козацьку зброю, де, до речі, йдеться не тільки про шаблю, а й про меч (хоча він давно вийшов з військового ужитку).
Можливо, це є свідомим акцентуванням уваги на військовій і сакральній специфіці, що об'єднувала шаблю і меч як залишки стародавнього культу меча і бойового пояса.
Що ж до ставлення українських козаків до шаблі, воно подібне до ставлення германських, слов'янських воїнів, європейського лицарства до меча.
Як зазначав Д.Яворницький, шабля асоціювалася з настільки необхідною зброєю для козака, що в козацьких піснях вона пестливо метафоризується «шаблею-сестрицею, ненькою-рідненькою, дружиною-панночкою»:
Ой, панночко наша шаблюка!
З бусурманом зустрівалась, не раз, не два цілувалась.
Ставлення козаків до шаблі як до жінки вкрай архаїчне і успадковане від пращурів, що, як зазначалося вище, пов'язано з традиціями первісних чоловічих військових громад, куди жінкам доступ був заборонений. Ця тенденція тією чи іншою мірою відбилася на становленні комітатів - ранньолицарських середньовічних дружин, у західноєвропейських лицарсько-чернечих орденах і в специфічному устрої Запорозького козацького братства. Українськими козаками зазвичай обожнювалось виснажливе похідне життя і роль у ньому власної шаблі - незамінної подруги:
Вечеря нам буде - по два сухарі,
А постіль буде - шовкова трава,
А дівчина буде - шабля гострая.
З цього приводу згадаємо лицарську поему «Пісня про Роланда» і передсмертну промову - монолог Роланда до своєї вірної подруги – спату (довгий лицарський меч) Дюрандаль. Прирікаючи її на удовину долю, Роланд оплакує її, оскільки вона залишається сама, без свого пана. Він благає її виконати його останню волю і, нарешті, обійнявши Дюрандаль, обіцяє їй вірність на тому світі. Подібне ставлення західноєвропейського лицарства і козацтва до меча та шаблі певною мірою свідчить на користь того, що українське козацтво було своєрідним місцевим проявом європейського лицарства.
Д.Яворницький стверджував, що, як істинний лицар, запорожець надавав перевагу шаблі перед будь-якою іншою зброєю, особливо рушницею, облагороджуючи її характеристикою «чесної зброї». Як «чесну зброю» її слід було застосовувати проти чесних воїнів, а проти такого бусурманського народу, як татари, і потрібно діяти «не шаблями, а нагаями».
Впродовж Визвольної війни середини XVII ст. козацька шабля здобуває в Україні прерогативи належності до шляхетно-лицарського козацького стану, набираючи символіки перемоги над ворогом, гаранта козацької державності. Так, І.Виговський говорив іноземному послу, що як московський цар у своїй землі цар, так і гетьман Б.Хмельницький у своєму краю князь або король, бо він свій край шаблею здобув і з ярма визволив.
Згодом цей сакрально-мілітарний культ шаблі, як символ і оберіг молодої козацької Української держави, увічнив у своїх поезіях І.Мазепа:
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права.
У XVIII ст. шабля була поширена серед козацтва, а особливо серед старшини. Культ шаблі у середовищі козаків набув ще й релігійного християнського забарвлення. Витоки цієї традиції сягають тих часів, коли в процесі християнізації Європи, в ході освоєння церквою варварських сакральних форм, лицарський меч з хрестовидним руків'ям набув символічного значення зброї християнського воїнства.
Як повідомляє А.Скальковський, запорожці полюбляли під час великих церковних урочистостей, а надто в день Водохреща (6 січня), Пасхи, Богоявлення, Покрови (1 жовтня), збиратися з усіх куренів, найближчих паланок та зимівників, верхи й пішки, при всьому озброєнні, в найкоштовніших своїх шатах біля Січової церкви, щоб послухати святкову літургію. Впродовж таких релігійних свят і освячувалася козацька зброя, в тому числі й шабля, на боротьбу з ворогом.
Це було неспростовним доказом того, що запорожці вважали себе Христовим воїнством (як і західноєвропейські лицарі) та захисниками християнської православної віри. Як тут не згадати європейських лицарів, що слухали літургію і тримали в руках оголені мечі, усім своїм єством показуючи готовність у будь-який момент стати на захист християнської віри.
Подібних поглядів, хоча і з іншими проявами, дотримувалися і козаки. Пріоритетним як для одних, так і для інших був захист християнських цінностей. Культ шаблі у козаків іноді набував хтонічно-поховального забарвлення.
Легенда про сотника Харка розповідає, що вороги-ляхи, захопивши його в полон і маючи намір вбити, зіштовхнулись із перепоною, оскільки їхні шаблі не змогли позбавити козака життя.
Лише козацькою шаблею зарубали вони Харка, тому що шабля його була лицарська, і тільки вона зуміла його перемогти, заподіяти йому смерть". Отже, іноді козаку може заподіяти смерть лише його власна лицарська зброя - шабля. У козацькому епосі шабля аналогічно, хоча І з іншим смисловим навантаженням, виступає як поховальний інструмент, який торує загиблому шлях на той світ: „Тіло козацьке молодецьке обмивали,
А шаблями суходіл копали”.
Як зазначалося вище, окремого культу бойового пояса у козаків не існувало. І хоча бойовий пояс мав певний стосунок до культу козацької шаблі і, ймовірно, мав свою незначну сакральну символіку, проте передовсім він використовувався козаками за своїм прямим призначенням. Власне, пояси у козаків були трьох типів.
Перші - парадні з тканини, що їх козаки намотували навколо себе і ходили «як той лицар».
Другі - бойові, виготовлені із шкіри або з волосся, у котрі було припасовано ремінчики для пістолів, люльки, кинджалів та шаблі.
Цікаво, що шаблі вони носили низько: як іде козак, то вона за ним так і волочиться.
Треті - також бойові шкіряні череси (пояси), що застосовувалися козаками замість обладунку. Подібний бойовий пояс зберігся у сучасному традиційному одязі карпатських горян - гуцулів.
Це широкий шкіряний чоловічий пояс - черес, пристосований до носіння топірця, ножа, люльки тощо.
Як відомо, гуцульський юнак ставав дорослим, після того як батько дарував йому черес.
Таким чином, у середовищі українських козаків-лицарів культ шаблі мав декілька істотних рис. По-перше, він був плодом впливу прадавнього військового культу меча і бойового пояса як прояву бога війни, символу воїнів. По-друге, цей зв'язок був практично неперервним для індоєвропейської традиції, починаючи від воїнів перших індоєвропейців, хетів, греків, римлян, германських і слов'янських племен, європейського лицарства, включаючи українське козацтво.
По-третє, шабля, як і меч, - істинно лицарська зброя, компонент атрибутики належності як до середньовічного лицарського стану, так і до козацько-шляхетської лицарської верстви. І, по-четверте, шабля становила принципову рушійну силу, один з чільних різновидів зброї, якими козаки боронили і захищали християнську віру.
Ще під час християнізації Європи церква долучила варварський по суті культ меча і бойового пояса до системи християнських цінностей, канонізувавши концепцію Христового воїнства. А в більш пізні часи це зосередило у собі вияв релігійно-сакрального аспекту культу шаблі як зброї козацького Христового воїнства.
За матеріалами Історичні витоки українського лицарства \Ю.Фігурний, - Київ, Вид.дім. „Стилос”, 2004р.,- 308 с.
🟥⬛️
Просимо підтримати наш канал, за можливістю, переказом зручною для вас сумою на картку ПриватБанк ⤵️
5168 7521 0047 9024
Сергій Т.
Або посиланням на конверт ПБ ⤵️
www.privat24.ua/send/bi02g
Дякуємо!!! 💙💛
125 - 4
🖍️Шинок (Корчма) на Гетьманщині.⚔️
Шинкування - промисел із роздрібного та дрібнооптового продажу спиртних напоїв, таких як горілка, пиво та мед.
Від шинкування варто відрізняти "винокуріння" - власне виробництво спиртних напоїв ( переважно міцних).
👉Свої мережі шинків мали православні монастирі, серед яких рекордсменом була Києво-Печерська Лавра. До прикладу в 40-ві роки 18 ст. Лавра володіла двомастами шинками.
👉Торгівля спиртними напоями провадилася також з монастирських дворів, які функціонували при винокурнях і домогосподарствах підданських селях, що отримували монастирську горілку під реалізацію.
👉Свою мережу шинкових закладів мала "Генеральна артилерія" продаючи в них "артилерськую горілку"
👉Рядове козацтво задовольнялося роздрібним продажем спиртного безпосиредньо у своїх садибах і дворищах. Був великий плюс такого продажу- це відсутність сплати податків і акцизів.
👉Спрощена торгівля від акцизів та податків була на свята та ярмаркові дні. Облаштовували шинкові намети.
👉Одні з відомих шинків знаходилися в Крюкові (Куруків) в Полтавській області.
У Крюкові був збірний пункт чумацьких фур: “У Крюкові чумак лагодить свій воз, купує дьоготь, тут він пиячить у корчмі. У корчмі ж наймають його маклера: вдарили по руках, єврей почастував чумака горілкою й умова укладена непохитно. Стоянка на Крюківській площі коштує чумаку чималих грошей, не кажучи вже про всі спокуси, на які жадібно кидається чумак після важкого шляху з перекопських степів, гроші з’їдає у нього ремонт фур, а, головне, випас волів”, – писав про Крюків середини XIX ст. . професор Ю. Янсон.
👉У корчмах окрім алкоголю продавали готову їжу- мясо, бакалію, віск.
👉Нерідко на території шинку утримували домашню птицю, худобу, яку також продавали.
👉Куховарстом та торгівлею безпосиредньо займалися жінки та наймані робітники, що доглядали шинкові споруди, мили посуд, прали, вичищали пічки, льодовні.
👉У корчмі також здавали місця для ночівлі.
👉Розваги у корчмі були відносно такі, як і зараз. Це танці, жінки ( тілесний гріх ніхто не відміняв), азартні ігри, програвали чумаки свої вози, свій товар. Також часті були й грабування.
✍️Всередині шинку...
👉Замість печі, всередині стоїть прилавок (шинквас). За ним на полицях — великі пляшки (сулії), графини, посуд. Деінде лежать побутові товари, адже шинок — ще й крамниця. У глибині — двері до комори з продуктами і питвом. А ще неодмінно є місце для речей, які беруть під заставу. Це на той випадок, коли вам захочеться пропити свої чоботи або останню сорочку.
✍️Де знайти шинок?
👉У великих містах шинок, корчму можна було побачити на кожному кроці. І навіть у селах таких закладів бувало по два. Коли ви у селі хочете випити та поїсти, уважно огляньте місцевість. Як побачите церкву, сміливо прямуйте туди, а прийшовши до храму, поверніться до нього спиною. Шинок обов’язково має бути на протилежному боці вулиці або майдану. Рідко його ставлять на краю села.
👉Якщо голод і спрага зловили вас у чистому полі, не біда. Головне їхати далі — рано чи пізно біля перехрестя доріг, перевоза через річку або просто посеред степу неодмінно натрапите на шинок. У чумаків навіть був такий анекдот:
Їдуть двоє та й поглядають на небо. Один іншого питає:
— Куме, а скільки ото верстов до неба, думаєте?
— Та верстов може із 7.
— А я думаю більше, бо чому тоді жодної корчми не видно?!
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
🟥⬛️
Просимо підтримати наш канал, за можливістю, переказом зручною для вас сумою на картку ПриватБанк ⤵️
5168 7521 0047 9024
Сергій Т.
Або посиланням на конверт ПБ ⤵️
www.privat24.ua/send/bi02g
Дякуємо!!! 💙💛
314 - 6
Олекса́ндр Петро́вич Довже́нко 10 вересня 1894, хутір В'юнище, нині у межах смт Сосниця, Чернігівська губернія,, нині Корюківський район, Чернігівська область, Україна — 25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область, — український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа. Режисер культових кінострічок «Україна в огні», «Земля», «Звенигора», «Арсенал». Заслужений діяч мистецтв УРСР (1940),
Предки Олександра Довженка були чумаками, що переселилися з Полтавщини у Сосницю ще у XVIII столітті. Засновником роду по батьковій лінії був Карпо, що народився 1760 року. У Карпа був син Григорій (народився 1786 року), у Григорія — Тарас (народився 1812 року), який разом із дружиною Марією мав багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тарасовичами, а серед них — і Семен, дід Олександра, а в Семена — Петро, Самійло і Микола, відповідно батько й дядьки Олександра Петровича. У В'юнищах рід Довженків поважали аж настільки, що з вісімдесятих років XIX століття та вулиця, якій пізніше дали ім'я Шевченка, називалася просто Довженковою.
Мати Одарка Єрмолаївна, до шлюбу Цигипа, була донькою Єрмолая Цигипи, сосницького ткача-художника.
"Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума…
Життя таке коротке. Поспішайте творити добро.”
-Олександр Довженко.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
🟥⬛️
Просимо підтримати наш канал, за можливістю, переказом зручною для вас сумою на картку ПриватБанк ⤵️
5168 7521 0047 9024
Сергій Т.
Або посиланням на конверт ПБ ⤵️
www.privat24.ua/send/bi02g
Дякуємо!!! 💙💛
534 - 10
У всі часи й у всіх народів народжувалися жінки, які успішно і з охотою займалися наукою. Траплялося і так, що в цих заняттях значною перешкодою була їхня краса. Наприклад, викладач філософії Болонського університету Новела Д’Андреа (ХV ст.) була настільки привабливою, що їй доводилося читати лекції у вуалі — щоб не бентежити і не відволікати студентів. Чимало талановитих і вчених жінок були безвинно покарані за їхню пристрасть до науки і навіть наклали за це життям.
Сьогодні ми пригадаємо гречанку Гіпатію Олександрійську (370—415 рр.), яка жила в знаменитому тоді місті Олександрії i з дитячих років була прихильна до наук. Жила вона «у часи великих змін» — античний греко- римський світ рушився, а його місце займав світ християнський, який тоді ще надто слабко поважав блискучу культуру «язичників» — руйнувалися храми і статуї, спалювалися книги. На руїнах античних шедеврів вітер грав сторінками неоціненних рукописів. Мали минути сторіччя, перш ніж культура християнська оцінила культуру античну. Точніше, те, що від неї залишилося.
Місто Олександрія, де народилася і жила Гіпатія, здавна вирізнялося високою культурою, старовинними, які сягали Евкліда, науковими традиціями, а також знаменитою по всій ойкумені Бібліотекою. Там формувалося (після занепаду Афінської школи) міжнародне середовище інтелектуалів з усіх куточків світу — філософів, математиків, риторів, теологів. Жінок серед них майже ніколи не було. Гіпатія — випадок винятковий.
Гіпатія була донькою Теона Олександрійського, відомого астронома і механіка, від якого вона отримала перші знання з геометрії й астрономії. Жили вони з батьком в Олександрійському «Мусейоні» («Храм і святилище муз») — одному з культурних центрів античного світу. Поряд була багата Олександрійська бібліотека, заснована і зібрана спадкоємцями Олександра Македонського; тут колись працювали Евклід, Аполлоній Пергамський, Клавдій Птолемей.
Гіпатія дуже рано зацікавилася науками, книгами, астрономічними спостереженнями та інструментами. Із захопленням займалася геометрією, спостерігала зоряними ночами небо. Дівчинка вирізнялася дивовижною кмітливістю і здібністю до точних наук — вона сама майструвала нескладні інструменти для астрономічних спостережень. Гіпатія не тільки вивчала праці відомого астронома і математика Клавдія Птолемея — багаторічні спостереження дозволили їй внести в його працю низку поправок і скласти більш точні астрономічні таблиці. Припускають також, що Гіпатія брала участь у створенні одного з інструментів астролябії. Але своїм головним завданням вона завжди вважала розкриття «таємниці буття».
І незабаром донька перевершила батька в астрономії — слава Гіпатії затьмарила славу Теона, бо, як вважали сучасники, вона була від природи «талановитішою і витонченішою за батька». Гіпатія дивувала сучасників і своєю різнобічністю: займаючись математикою і філософією, вона не менш майстерно розповідала учням про Гомера, про грецьких скульпторів, про драматургів і трагіків. Широке коло інтересів, дивовижна працездатність, гострота розуму, глибоке розуміння Платона і Аристотеля здобули Гіпатії повагу мудреців Мусейона.
Слава про її незвичайні знання розповсюдилася і в інші краї — вона стала гордістю Олександрії.
Талант і знання Гіпатії приваблювали до неї безліч людей, які вважали її своїм вчителем. Деякі з її учнів прибували з вельми віддалених країн. Серед них були також християнські духовні особи. Так, один із улюблених учнів Гіпатії — Синезій, єпископ Птолемаїди, не зважувався видати у світ свій богословський (християнський) труд без схвалення Гіпатії, хоча вона не була християнкою. Філософські лекції вона читала всім бажаючим, незалежно від віри або країни. Уже в 390 році (їй було тоді 20 років) навколо Гіпатії утворилася постійна філософська «академія».
Особливо любила вона викладати і тлумачити твори Платона — «божественного», привчаючи своїх слухачів ставитися до філософії як до «найбільш непохитної з усіх непохитних речей». Але навчала вона також математиці, що включала арифметику, геометрію, а також астрономію — «вершину знань». Не була забута також музика. Загалом, це було ніби передсмертним пишним духмяним цвітінням античної епохи, що минала.
Гіпатія була не лише видатним ученим і філософом: її сучасники свідчили, що «в суперечці вона була швидкою і винахідливою, а в будь-якій справі — відома своєю розсудливістю і громадянською доброчесністю». А також скромністю — всі, хто писав про неї, зазначають, що вона завжди — все своє життя — носила, як того вимагає звання філософа, поношений плащ і, всупереч звичаю, з’являлася на вулицях Олександрії без супроводу.
Багато вчених вважали Гіпатію символом еллінської культури, яка гинула, останнім утіленням «духу Платона і тіла Афродіти».
Візити до будинку Гіпатії увійшли в Олександрії в моду, стали емблемою освіченості й витонченості; навколо неї збирався весь цвіт ученої Олександрії, сам префект-християнин нерідко бував її гостем. І це тоді, коли християнські імператори Гонорій і Феодосій II видали спеціальний закон, яким заборонялося займатися математикою і астрономією.
У ті часи Олександрією фактично правив славетний християнський діяч — єпископ Кирило Олександрійський (зазначимо, що замолоду він слухав лекції Гіпатії.). Тривалий час, хоча Гіпатія не прийняла християнство і залишилася вірною старим богам, її не чіпали — адже це була «слава міста». Але одного разу вона дозволила собі зауважити в публічній лекції, яка зібрала дуже багато слухачів, що Кирило помилково тлумачить Платона.
Дізнавшись про це, єпископ нібито сказав євангельськими словами: «Смоковницю, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь».
Відплата не забарилася. Фанатики-християни — прості неосвічені люди, озброєні каменями, палицями, гострими мушлями, підстерегли Гіпатію на вулиці (вона поверталася на ношах додому), затягли в церкву і там убили (415 р.). Oстанки спалили на площі — то була «перемога» святителя Кирила. (Це дуже відома й шановaна особистість в історії християнства. Пізніше він став патріархом Олександрійської церкви, відігравав провідну роль на III Вселенському Соборі, а після смерті був канонізований як святий.)
Після трагічної загибелі Гіпатії все написане нею було знищене. У тому числі коментарі до робіт філософів Діофанта і Аполонія Пергамського, якими вона прославилася. З усіх робіт до нашого часу дійшли лише два її афоризми: «Зберігай своє право на думку — мислити неправильно краще, ніж не думати зовсім» та «Учити людей вірити в забобони — найбільш жахлива і злочинна справа».
Фрагмент фрески Афінська школа, кисті Рафаеля Санті на якій зображена Гіпатія.
Зберігається у Ватикані.
Олена Мозгова.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
🟥⬛️
Просимо підтримати наш канал, за можливістю, переказом зручною для вас сумою на картку ПриватБанк ⤵️
5168 7521 0047 9024
Сергій Т.
Або посиланням на конверт ПБ ⤵️
www.privat24.ua/send/bi02g
Дякуємо!!! 💙💛
377 - 20
Тут ми розповідаємо істо́рію Украї́ни — історію земель сучасної України, українського народу та інших національностей, що проживають на території України, від доісторичних часів до сьогодення.
Намагаємось розвінчувати міфи про історію великих (і не дуже) міст України.
Підтримати наш проєкт можна фінансово 💰:
☕ Coffee — www.buymeacoffee.com/KhmarynkaUA
🍩 Patreon — www.patreon.com/KhmarynkaUA
💳 Моно Банк: 5408 8100 4000 6347
💸 Pay Pal: tuchenko_s.a@meta.ua
Рекомендуємо завітати на наш
Науково популярний канал - youtube.com/@UA_Science
Дитячий канал - youtube.com/@Khmarynka